Словник української мови

НЕЗДА́РА, и, чол. і жін., розм. Людина, яка не має таланту, здібностей до чого-небудь. Не розуміючи того, що це втома і що ця втома ослабила пам'ять, він нарікав на себе, обзивав себе тупицею, нездарою (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 52); Діжа відразу зрозумів: Кошарний нездара, випадкова людина в мистецтві, безталанна й примітивна (Павло Загребельний, День.., 1964, 332);
//  Неповоротка, незграбна людина. Стояв [Петро] такий високий, кривий нездара, крутив головою на всі боки та й щось мимрив під носом (Лесь Мартович, Тв., 1954, 250);
//  Уживається як лайливе слово. — Ах ти, драбе якийсь, непотрібе, нездаро (Іван Франко, I, 1955, 245); Клара підвела очі на Вадима, і йому здалося, що нездарою вона назвала його (Микола Руденко, Остання шабля, 1959, 346).