ОБІРУЧ, присл.
1. Обома руками. Я вхопив її [щуку] обіруч, щоб не продерла сіті (Іван Франко, III, 1950, 336); Донька обіруч вхопилась за молот, гупнула ним по залізу (Михайло Стельмах, II, 1962, 153).
2. рідко. По обидва боки; з усіх боків. Коридор на
другому поверсі.. Обіруч кілька дверей в палати (Сава Голованівський,
Драми, 1958, 149); Двоє осавулів випростались обіруч
крісла, а біля входу завмерли козаки з оголеними
шаблями (Натан Рибак, Переяславська Рада, 1953, 549); Дерева стояли
обіруч голі, але вже відчувалося, що їм хочеться
зазеленіти (Олесь Гончар, Новели, 1954, 15);
// Узявшись за
руки; разом. Там парк і музика, і ... пари, що мрійно
ходять обіруч, неначе сонні... (Володимир Сосюра, II, 1958, 343);
* Образно. А молота удари Із кузні аж до туч Гули,
і грали, грали 3 громами обіруч (Павло Усенко, На.. берегах,
1951, 22).