Словник української мови

ОБЛАДУ́НОК, нку, чол. Бойове спорядження воїна в давнину. Тут висіла зброя й обладунок перших київських воєвод — залізний.. шолом.., його [Кия] щит і топір (Семен Скляренко, Святослав, 1959, 34);
//  розм. Будь-яке спорядження взагалі. Хто-хто, а син знає, що добра половина цих обладунків в звичайний час зосталася б лежати вдома, бо нічого зайвого чабан не візьме в таку спеку (Олесь Гончар, Тронка, 1963, 5); Він мав налагодити весь свій водолазний обладунок і забезпечити безвідмовну дію всіх його частин (Сава Голованівський, Тополя.., 1965, 111).