ОБЛУ́ДА, и, жін.
1. розм. Удавання, лицемірство з метою обдурювання; фальш, неправда. Хитрощі не вдіють чуда, Бо що папське — це облуда! (Іван Франко, XIII, 1954, 396); Той голосочок Облуди не знає, Ним само серденько Мовить-промовляє (Уляна Кравченко, Вибр., 1958, 206); Яке життя, які діла і люди В його оповіданнях нешвидких. Яка дорога чесна, без облуди, Вела бійців у нетрях лісових! (Максим Рильський, Наша сила, 1952, 87).
2. розм. Нещира людина; лицемір. Сей Іуда Недаром пильно так біжить! Когось-то тра [треба] оклеветати, Комусь-то хоче ся облуда Під ноги камінь підломить! (Іван Франко, X, 1954, 304); Де він пропадав, облуда кручений, не знаю (Іван Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 15).
3. розм. Те, що відчувається, уявляється,
привиджується; примара, мана. [Лицар:] То був порив
остатній, він показав, що крил моїх нема, що то була якась
мана, облуда, немов я чув їх в себе за плечима (Леся Українка,
II, 1951, 217); Мені здавалося, що в той вечірній
присмерк на мене нахлинула якась облуда (Михайло Чабанівський, Стоїть
явір.., 1959, 95).
Оптична облуда див. оптичний.
4. діал. Зовнішній вигляд; оболонка. — Не суди мене по облуді, не дивись на мене, як на старого воркотуна, котрий одно бурчить (Панас Мирний, I, 1954, 221); — Ти помиляєшся, мамо. Я ж бачу: він так шанує, так жаліє, так кохає тебе. — «Шанує», «жаліє», «кохає» саму облуду мою (Любов Яновська, I, 1959, 380).