Словник української мови

ОЧЕРЕ́Т, у, чол. (Phragmites). Багаторічна водяна або болотна трав'яниста рослина родини злакових з високим стеблом і розлогою пірамідальною волоттю. Отже, вони вже й під Хмарищем.. Кругом обняла його річка з зеленими плавами, лозами й очеретами (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 49); Сула вилася нанизу срібною стрічкою по зелених лугах, по сіножатях, по густих очеретах (Нечуй-Левицький, VII, 1966, 20); Шаланда пройшла поза купою очерету й випливла на Кардашинський лиман (Юрій Яновський, II, 1958, 198);
//  збірн. Стебла цієї рослини. Тоненькі, штучно виплетені з очерету тини відділяли Замфірів виноградник від сусідніх (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 189); В кожному садку біліла хата, вкрита гонтом або очеретом (Петро Панч, Гомон. Україна, 1954, 143).