ОДУБІТИ, ію, ієш, рідко ОДУБНУТИ і ОДУБТИ, бну, бнеш; мин. ч. одубів, рідко одубнув і одуб, ла, ло; док., розм.
1. Дуже змерзнути; заклякнути, закоцюбнути. Третьої ночі, коли мороз розбивав стіни й пролазив у хату, Терешко зовсім одубів, лежачи біля припічка, й ледве здолав злізти на піч (Григорій Епік, Тв., 1958, 389); Зійшли [пасажири] на сушу, витягли човна і тільки тепер відчули, як одубіли після своєї купелі (Олесь Гончар, Новели, 1954, 61).
2. Втратити чутливість, здатність рухатися; одерев'яніти. А отець Микита і зоставсь; стоїть, як укопаний, і руки і ноги одубіли, і ні з місця (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 6); Ноги заклякли й одубли (Нечуй-Левицький, III, 1956, 396); Орипа до дуба притулилася, засмутилася, отерпла, сама як дерево стала, одубіла (Костянтин Гордієнко, Чужу ниву.., 1947, 250).
3. перен., зневажл. Вмерти. [Глоба:] Тиміш, бодай
він був у повиточку одуб, завдав нам сорому: з одного
маху опинився під борцем, як кошеня! (Марко Кропивницький, V, 1959,
175); — Оксень мій при смерті... відпустіть нас додому,
пане Гавриле! .. — Підожде твій Оксень, не одубів...
(Іван Цюпа, Назустріч.., 1958, 74);
// рідко. Здохнути (про
тварин). Перед світом Красулі стало зовсім погано..
На ранок корова одубіла (Спиридон Добровольський, Тече річка.., 1961, 198).