Словник української мови

ОДУ́ТЛИЙ, а, е. З розпухлим, набряклим обличчям, тілом; брезклий. А сам сотник у кожусі, Одутлий, поганий, Коло клуні похожає (Тарас Шевченко, II, 1963, 201); Одутлий, блідий, стояв він перед лихварем.. і здававсь мало не старою людиною (Зінаїда Тулуб, Людолови, II, 1957, 36);
//  Товстий, опасистий. Сміявся в широку русяву бороду Денис, а череватий одутлий Сучок додавав свого поважного — го-го-го-го! — мов порожня бочка гула (Борис Грінченко, II, 1963, 317); Привітавшись з Овчаренком, підполковник представив свого начштабу — поважного, одутлого майора (Юрій Збанацький, Доля, 1961, 83);  * Образно. По кам'яній вулиці міста наперегони мчали повні пасажирів одутлі автобуси і легкові машини (Петро Панч, II, 1956, 76);
//  Збільшений в об'ємі від набрякання, розпухання і т. ін. (про частини тіла). Олексій Іванович був чоловік неабиякий: ..рот широкий.., ніс приплюснутий, а на кінці одутлий, мов волоська ріпа (Панас Мирний, IV, 1955, 220); За сніданком Геннадій сидів з одутлим обличчям і розпухлим носом (Панас Кочура, Золота грамота, 1960, 21); Метнув [Левко] на Карпаколючі очі і ждав. А той заглибився в книгу, щось шепотів, ворушачи одутлими губами (Іван Цюпа, Назустріч.., 1958, 24).