ОРА́КУЛ, а, чол.
1. У стародавніх греків, римлян та
деяких народів Сходу — пророцтва, що нібито йшли
від богів і витлумачувалися жерцями;
// Божество, що
пророкувало, а також жрець, який це пророцтво
витлумачував. Існували [в Херсонесі] релігійні товариства
— фіаси, при храмах були оракули (Нариси стародавньої історії УРСР, 1957, 310);
// Місце, храм, де давалися ці
пророцтва. Дельфійський оракул.
2. перен. Особа, висловлювання якої визнаються незаперечною істиною. Як вони сіли на канапі, поруч з хазяйкою, в залі разом стишилось, неначе всі готувались слухать якогось оракула (Нечуй-Левицький, I, 1950, 559).
3. заст. Ворожильна книга. [Лука:] Та ти справжній філософ, Харитоне. [Ганджа:] Таке й скажеш, про отче. Читав колись оракула, сонник Мартина Задеки… (Юрій Мокрієв, П'єси, 1959, 215).