Словник української мови

ОТРУ́ЄНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до отруїти. Змій був мудрий. Отруєну страву перший раз дав псові. Пес нараз іздох (Андрій Калин, Закарп. казки, 1955, 147); Стрілу витягли, але Василь зліг у постіль — стріла була отруєна (Антон Хижняк, Д. Галицький, 1958, 65); Текля плюнула на мішки цукру, отруєного гасом (Смолил, II, 1958, 41); — Готових страв не чіпати, вони можуть бути отруєні (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 351); Нехай я отруєна злою журбою, Та в пісні на всяку отруту є лік (Леся Українка, I, 1951, 157);
//  отруєно, безос. присудк. сл. Пристав підскочив, як опарений: —..Та тут, здається, все кує крамолу, все отруєно одним духом (Степан Васильченко, I, 1959, 296).