Словник української мови

П'ЯНИТИ, ить, недок., перех. і без додатка. Приводити у стан сп'яніння. Найбільші.. мудреці із людської отари Втікають, щоб себе п'янити день у день (Микола Зеров, Вибр., 1966, 475); Міцне вино швидко п'янило, і це сп'яніння було приємним (Анатолій Шиян, Гроза.., 1956, 373);
//  перен. Викликати стан, схожий на сп'яніння. Дух від сіна пішов такий, що п'янить, обпоює якимось чаром (Гнат Хоткевич, II, 1966, 339); З плеча цівкою текло щось тепле, неприємна млость п'янила, підкошувала ноги (Микола Олійник, Чуєш.., 1959, 41);
//  перен. Збуджувати, викликати захоплення. Радість п'янила душу і хотілось кричать, плакать, обніматись, хотілось співати так, щоб лунав голос далеко, далеко... (Степан Васильченко, II, 1959, 35); Слава нареченого п'янила її, запалювала кров, молоду, гарячу (Зінаїда Тулуб, Людолови, I, 1957, 59).