ПАНЯ́НКА, и, жін.
1. розм. Те саме, що панна.
— Вона, панянка, мала б іти за тебе, простого хлопа?
(Іван Франко, VIII, 1952, 56); — Панянку вельможа закрив
у заґратованій вежі, а молодця вкинули до вовків у яму
(Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 221); * У порівняннях. Міномети стояли
на вогневій, мов панянки: всі в нарядах, всі під кокетливими
парасольками, що захищали їх від дощу (Олесь Гончар, III,
1959, 194);
// перен. Про розпещену, не звичну до
праці дівчину. [Олеся:] Я білоручка: ні панянка,
ні мужичка, ні богу свічка, ні чорту кочерга! (Марко Кропивницький,
II, 1958, 266).
2. заст. Незаміжня дівчина. Тепер Люба — доросла панянка, вже не один панич потай заглядається на неї (Панас Кочура, Золота грамота, 1960, 19).