Словник української мови

ПАНУ́ЮЧИЙ, а, е. Дієпр. акт. теп. ч. до панувати. Ми вийшли на високий крутий шпиль, пануючий над селом (Нечуй-Левицький, II, 1956, 409);
//  у знач. прикм. Пролетаріат став, поваливши буржуазію і завоювавши політичну владу, пануючим класом: він тримає в руках державну владу.. (Ленін, 30, 1951, 94); В сатиричних образах Шевченко показував, що у пануючих класів нема справжньої любові до батьківщини, справжнього патріотизму (Життя і творчість Т. Г. Шевченка, 1959, 159); Зникне швидко пануюче горе: Обновить твою душу весна; За водою спливе в сине море Все, чим дійсність гірка та сумна (Павло Грабовський, I, 1959, 335); У Чорному морі спостерігається складна система течій, обумовлена дією різних сил, в основному — пануючими вітрами (Колгоспне село, 10.VII 1956, 3); Станин і спідничка з грубого перкалю, добре вже зношені, не мали нічого спільного з пануючою модою (Іван Франко, VI, 1951, 162).