Словник української мови

ПАЩЕ́КА, и, жін., розм. Те саме, що паща. Помаленьку вона [щука] рознімає свою пащеку і випускає воду (Іван Франко, III, 1950, 331); Перед очима мигнула пащека вовкодава (Микола Шеремет, В партиз. загонах, 1947, 74); Щось животинне було примітно в його [Кованьковому] здоровому апетиті, в завзятій праці пащекою та щелепами (Нечуй-Левицький, I, 1956, 612); — Цей хлопчисько зажене мене на той світ! Ти побачиш, як колись не витерплю і... роздеру йому пащеку аж до вух! (Яків Качура, II, 1958, 20); Якісь люди бігали по вузенькому перону, заливався сюрчок біля жадібної пащеки тунелю, гриміло зчеплення між цистернами (Павло Загребельний, Європа 45, 1959, 258).
♦ Розпустити (роззявити і т. ін.) пащеку, вульг. — наговорити зайвого; розбазікатися, розтеревенитися. На печі заохкала дружина. — Прикуси язика, старий дурню. При дітях розпустив пащеку (Юрій Збанацький, Переджнив'я, 1955, 182); [Русаловський:] Чого ти так пащеку роззявив? Та нехай тобі заціпить! (Карпенко-Карий, II, 1960, 224).