ПАТЬО́КИ, ів, мн. (одн. патьок, у, чол.), розм.
1. Слід від якоїсь рідини, що текла. Якісь темні патьоки спускалися по стінах від стелі оселі аж під лави (Панас Мирний, III, 1954, 367); У хлопців на голих грудях і на животі сірі патьоки засохлого солодкого соку (Олександр Копиленко, Як вони.., 1961, 60); Глобус був на місці. Але в якому вигляді! Знівечений, мокрий. Фарба брудними патьоками залила всі моря й океани (Олесь Донченко, VI, 1957, 105).
2. Те саме, що потік. Їдемо яром між високими,
посмугованими брунатними патьоками, безлісими
горбами (Юрій Мельничук, Коли кров.., 1960, 20);
// Струминка
чого-небудь, що тече, спливає. Рукава по лікті були мокрі,
з їх текла патьоками вода (Нечуй-Левицький, II, 1956, 270);
З ноги Кров бігла червоним патьоком (Павло Грабовський, I, 1959,
305); Йшов Степан мокрий, жалюгідний, піт
патьоками спливав по обличчі (Панас Кочура, Золота грамота, 1960,
495).
♦ Попустити (розпустити) патьоки — розплакатися,
розревтися. — За що знущаєтесь ви надо мною так?
За що?.. За що?.. — сказав [неборак] та й попустив
патьоки... Патьоки гірких сліз (Гулак-Артемовський, Байки.., 1958,
51); І знову розпустила [баба] патьоки і заголосила на
всю хату: — Пропала ти, донечко, навіки пропала!..
(Олекса Стороженко, I, 1957, 23).