ПЕРЕ́ЧИТИ, чу, чиш, недок.
1. Заперечуючи
що-небудь, не погоджуватися з кимсь, протидіяти чомусь.
[Трохим:] Кріпись, Ганно.. Ольга коха Степана,
нехай і дожида його; діждеться — нехай іде за нього,
не борони їй і не переч! (Марко Кропивницький, V, 1959, 143); Озброєним
людям не можна було перечити, і вози в'їхали
незабаром на доріжку в ліс (Осип Маковей, Вибр., 1956, 374); * Образно.
Кисіль мовчав. Губи його шепотіли: — Іди. Дай мені
спокій. А очі перечили: «Не вір. Не кидай мене..» (Ігор Муратов,
Буковинська повість, 1959, 253);
// Заважати кому-,
чому-небудь. Парася, не підіймаючи очей, рішуче заявила
батькові: — Тату, не перечте нашому щастю (Юрій Збанацький,
Переджнив'я, 1955, 213);
// Протистояти кому-, чому-небудь.
А чи могла б якась інша, нехай і не така молода й не
така недосвідчена в житті дівчина, перечити
молодому, дужому, як дуб, кавалерові, перечити такій силі,
розуму, такому лікарському хистові? (Іван Ле, Міжгір'я,
1953, 15).
2. розм. Те саме, що суперечити. Чи ж перечить ся любов Тій другій і святій любови [любові] До всіх, що ллють свій піт і кров..? (Іван Франко, X, 1954, 66); — Тичина — поет-новатор. Саме як такого — любив його Коцюбинський, вітав його Горький. Проте це аж ніяк не перечить тому, що Павло Григорович глибоко, по-творчому засвоює художні традиції минулого (Максим Рильський, III, 1956, 404); — Хай будує [Осадчий греблю] для тваринницької ферми, а молодь слухатиме солов'я. Одне одному не перечить (Михайло Чабанівський, Тече вода.., 1961, 100).