ПЕРЕПІ́ЛОЧКА, и, жін.
1. Пестл до перепілка. І в тиші степовій десь у житі недокошеному перепілочка підпадьомкала — тужила: завтра викосять... (Андрій Головко, I, 1957, 246); Що ж, кажуть, щастя не перепілочка — решетом не накриєш; хто за щастя бореться, до того воно й хилиться (Павло Оровецький, Зел. повінь, 1961, 16); * У порівняннях. Марта, дивлюсь, припинилась, наставила голівоньку, мов та перепілочка, і слухає — не дише (Марко Вовчок, I, 1955, 73).
2. розм. Пестлива форма звертання до дівчини, жінки. — Годі ж, годі, моя перепілочко! Не плач, моя лебідочко! — каже їй Василь, пригортаючи до свого серденька (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 77); [Ярина:] Ненько ж моя рідна, перепілочко, лебідонько, не губи мене, не видавай заміж за Русаловського (Карпенко-Карий, II, 1960, 199).