Словник української мови

ПЕРЕСТОРО́ГА, и, жін. Те, що перестерігає від чого-небудь (слова, дії, вжиті заходи і т. ін.). — Бачу, як інші на льоду обломились, маю пересторогу, то, як то кажуть, з чужого злого вчуся свого (Марко Вовчок, VI, 1956, 287); — Дитя! Благословляючи твоє життя, У трудну виряджаючи дорогу, Яку пораду чи пересторогу Я кращу дам, ніж дав собі ти сам? (Максим Рильський, II, 1960, 283);  * У порівняннях. Летять чайки. Уривчасте квиління Висить безлунно в просторах морських, Як тінь зловісна, як пересторога (Микола Бажан, Роки, 1957, 279);
//  Повідомлення, зауваження, яке попереджає про що-небудь; попередження. Біля афішних тумб юрмляться загорілі, обвішані зброєю степовики, спокійно читають грізні перестороги (Олесь Гончар, II, 1959, 102).