ПЕРЕСТОРО́ГА, и, жін. Те, що перестерігає від
чого-небудь (слова, дії, вжиті заходи і т. ін.). — Бачу,
як інші на льоду обломились, маю пересторогу, то, як
то кажуть, з чужого злого вчуся свого (Марко Вовчок, VI,
1956, 287); — Дитя! Благословляючи твоє життя,
У трудну виряджаючи дорогу, Яку пораду чи
пересторогу Я кращу дам, ніж дав собі ти сам? (Максим Рильський,
II, 1960, 283); * У порівняннях. Летять чайки. Уривчасте
квиління Висить безлунно в просторах морських, Як
тінь зловісна, як пересторога (Микола Бажан, Роки, 1957, 279);
// Повідомлення, зауваження, яке попереджає про
що-небудь; попередження. Біля афішних тумб юрмляться
загорілі, обвішані зброєю степовики, спокійно читають
грізні перестороги (Олесь Гончар, II, 1959, 102).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 6, 1975. — Стор. 286.