ПЕТЛЯ́ТИ, яю, яєш, недок., розм.
1. Іти, пересуватися
не по прямій лінії; ідучи, пересуваючись, робити петлі
(у 2 знач.). Дем'ян вистрибує з вирви і мчить, петляючи,
наче заєць (Юрій Смолич, Мир.., 1958, 157); Їхали вони довго,
ще більше крутилися та петляли, все ніяк не могли
втрапити, куди треба було (Юрій Збанацький, Сеспель, 1961, 246);
// Бути розташованим по звивистій лінії; мати вигини,
закрути, завороти (про шлях, річку і т. ін.). Тепер уже
дорога петляла між горбів. Ми виїхали в гори (Петро Панч, На
калиновім мості, 1965, 293); — Глушина, отче, не шкодить.
І річечка недалечко петляє, і лісових ягід досхочу, і
тетерюків сила-силенна (Олесь Донченко, II, 1956, 8);
// Іти, бігти
не по прямій лінії; тікаючи, заплутувати слід (про
диких звірів). Зайчиха як почала петляти по лісі туди-сюди
— і зовсім збила їх [мисливців] з пантелику (Оксана Іваненко,
Ліс. казки, 1954, 36); Зимою, коли жовтий очерет
занесе снігом, особливо вечорами, петляють по острову
лисиці, вичікуючи на поживу (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 47).
2. перен., розм. Висловлювати свої думки нечітко, заплутано, не розкриваючи суті і раз у раз відхиляючись від теми. — Виступить, — поручився за нього Цимбаліст. — А якщо й петлятиме, то на перший випадок це нормально (Олекса Гуреїв, Наша молодість, 1949, 133).