ПІДГУ́КУВАТИ, ую, уєш, недок., розм. Вигуками
підтримувати кого-небудь, виявляючи солідарність
з кимось. Попадя, почувши нелад, перша замовкла,
за нею Проценко, один Довбня, наче змовився спершу,
одно підгукував попові (Панас Мирний, III, 1954, 211);
— Ми протестуємо! — гукала якнайголосніше прокурорша
Аня. — Протестуємо! — підгукувала їй поліцмейстрова
одиначка Соня (Яків Качура, II, 1958, 37);
//
Гукати кого-небудь, підкликаючи до себе. — А давай ось
Мишка спитаємо, — посміхається Горпищенко і
підгукує Демидового козарлюгу, що неподалік воює з
гусаком (Олесь Гончар, Тронка, 1963, 57).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 6, 1975. — Стор. 420.