ПІДОЖДАТИ, ду, деш, док.
1. Те саме, що почекати. Нам казали коло дверей підождати, поки він прийде (Марко Вовчок, I, 1955, 77); Знов дівчина буде при зорях іти, Вертаючись пізно додому з бригади. Її коло двору підождуть брати, І скрипнуть ворота... (Іван Вирган, Квіт. береги, 1950, 33); Чіпка підождав, поки геть підбилося сонечко, одягся в свитину й пішов до баби, де жила мати (Панас Мирний, I, 1949, 320); [Зінька (до Петра):] Ти з чобітьми підождеш, ось мені нема в чому вийти в люди: свита — латка на латці (Степан Васильченко, III, 1960, 292); — Куди підемо з тобою, коли в нас ні двору, ні тину? От і виходить: підождать треба трішки. Зіпнусь я на ноги, зароблю хоч на чужий куточок, тоді й балачка друга буде (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 125).
2. тільки наказ. сп. Уживається як застереження або
прохання почекати, не поспішати що-небудь робити.
[Єпископ (суворо):] Підожди. Не час (Леся Українка, II,
1951, 492); — Але ви підождіть. Я теж обдарую вас, —
метнулася Варвара в садок і скоро вибігла, несучи
в руках пучки свіжої редьки, цибулі, салату (Василь Кучер,
Чорноморці, 1956, 436); — Підожди! Чи не занадто все
це легковажно і поспішно? Відмовитись від складної
роботи — це найлегший шлях (Вадим Собко, Срібний
корабель, 1961, 97);
// Уживається як погроза,
попередження кому-небудь. — Підожди ж ти, думаю, піймаєшся
і ти мені, стане тобі шкурка за вичинку (Панас Мирний, I,
1954, 305).