Словник української мови

ПІДО́ЗРА, и, жін. Думка про чию-небудь причетність до чогось негативного, сумнів у чиїй-небудь порядності, чесності, відданості і т. ін. [Глушак:] Кинь ти свої підозри. Худяков мій друг. [Максимов:] Ну й що ж? (Олександр Довженко, I, 1958, 115);
//  на кого — що, перев. у сполуч. із сл. викликати, виникати, закрадатися, з'являтися, мати і т. ін. Здогад, припущення про що-небудь. — Мені переказали, щоб я Вітю взяла додому, бо в нього підвищена температура. Поки що невелика, але є підозра на свинку (Михайло Томчаній, Готель.., 1960, 287); Вихор скоса позирав на їхні [партизан] постоли, але вони вже не викликали підозри (Василь Кучер, Чорноморці, 1956, 343); В останній час у Мар'ї Іванівни виникла підозра, що чоловік знає щось про сина і ховає це від неї (Олесь Донченко, VI, 1957, 293); Били його на шляху, били, коли повертався додому, били в час розливання баланди і, особливо, коли мали підозру, що він пробує щось малювати (Василь Козаченко, Гарячі руки, 1960, 72).
 З підозрою — недовірливо, підозрюючи в чому-небудь. Зара здогадалася, що Тамара ставиться з мало прихованою підозрою до її слів (Антон Хижняк, Тамара, 1959, 195); — Хто ж ти і звідки? — Я здалека, — загадково кинула дівчина і з підозрою глянула на вусатого вершника (Спиридон Добровольський, Очаківський розмир, 1965, 23); Царська цензура з підозрою поставилась до поеми «Гайдамаки» (Життя і творчість Т. Г. Шевченка, 1959, 101); На підозрі — у становищі, коли комусь не довіряють, когось підозрівають. — У багатьох наших хлопців він уже на підозрі. Не інакше, як польський сищик (Олесь Гончар, II, 1959, 262); На підозру брати (взяти) кого — починати підозрювати кого-небудь. Сашко відразу взяв його на підозру: приходить уночі, до хати не зайде, викличе батька на берег, і про щось гомонять (Юрій Смолич, V, 1959, 24); Підозра падає (впаде) на кого — кого-небудь підозрюють (підозрюватимуть). Маслюк вирішив підіслати до сторожа когось із суворовців, на якого не могло впасти ніякої підозри (Іван Багмут, Щасливий день.., 1951, 73).