ПОБІЛИ́ТИ, білю, білиш, док., перех.
1. Док. до білити. Двічі побілила [Маланка] хату знадвору і всередині (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 29); Побілила [Катерина] вапном стіни (Степан Чорнобривець, Визволена земля, 1959, 144); Побіливши обличчя Данилові й намалювавши яскраві губи, Прудивус зачорнив йому смолою два передні зуби, і на тому справу скінчив (Олександр Ільченко, Козацькому роду.., 1958, 204); * Образно. Прийшла розсудлива зима І світ пістрявий побілила (Максим Рильський, II, 1946, 24); Полотно побілять молодиці (Андрій Малишко, Звенигора, 1959, 140); Побілила злоба темні лиця [гостей митрополита] (Дмитро Павличко, Бистрина, 1959, 44).
2. Закінчити білити.