ПОБЛА́ЖКА, и, жін., розм. Занадто невимогливе,
м'яке ставлення до кого-, чого-небудь; потурання,
попуск. — Вітю, повернути йому хід назад чи ні? —
Не повертай! Нехай не звикає і не надіється на
поблажки. Шахи — це боротьба (Павло Автомонов, Коли розлучаються
двоє, 1959, 151).
♦ Давати (дати) поблажку — потурати кому-небудь.
Він поставить перед ними питання руба, по-робітничому,
і поблажки ледарям не дасть (Василь Кучер, Прощай..,
1957, 315); Піти на поблажку — поступитися. Таке
самовідчуття їм дуже до вподоби, і під його впливом
вони поступово розчулюються і готові піти навіть на
поблажку (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 148).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 6, 1975. — Стор. 619.