ПОЧОРНІТИ, ію, ієш, док.
1. Стати, зробитися
чорним або чорнішим. Ой чого ти почорніло, Зеленеє поле?
(Тарас Шевченко, II, 1963, 156); Вербовий гай на тім боці повивсь
у темряву, почорнів (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 143); Збіжжя
вигоріло, мов від вогню, овоч на деревах почорнів, трави
пожовкли (Леся Українка, III, 1952, 549); Почорніли заводі
в озерах І ясніші стали разом з тим (Максим Рильський, III,
1961, 315); * Образно. В темній хаті почорнів сірий
вечір (Петро Панч, II, 1956, 410);
// Засмагнути від сонця,
вітру. Польовий вітер і степове сонце засмалили його
колись біле лице — почорнів як циган (Панас Мирний, I, 1954,
148); О біле личко, як же швидко ти В дорозі сій від
спеки почорнієш (Іван Франко, X, 1954, 414); От уже
п'ятнадцять літ Ми все тягнемо в забрід, І од спеки наше тіло
І змарніло й почорніло (Яків Щоголів, Поезії, 1958, 79);
//
Змінитися на обличчі, змарніти від горя, недуги і т. ін.
Стоїть серед хати Горпина, аж почорніла і страшно
дивиться, а на руках у неї мертва дитина (Марко Вовчок,
I, 1955, 68); Круто прийшлося Марусякові, ой круто?
Почорнів, хоч і старався не показувати того (Гнат Хоткевич,
II, 1966, 241); Почорнів [сенатор] од зла одної днини
І помер у католицький піст (Андрій Малишко, Звенигора, 1959,
223).
♦ В очах почорніло — те саме, що В очах потемніло
(див. око 1). Жолкевському почорніло в очах, спинилося
серце (Іван Ле, Україна, 1940, 269).
2. у сполуч. із сл. душа, перен. Стати поганим, неприємним (про характер і поведінку людини). Шевченко приязно посміхнувся до чабана і запросив його сісти. Знав, що не від розкошів почорніла його душа (Яків Баш, На землі.., 1957, 7).