ПОЦІ́ННО, розм. Присл. до поцінний. Торік
повертався я з Деркачівського ярмарку, і так мені тим разом
пощастилося, що я і своє добро спродав, і покупив, що
мені треба, поцінно (Марко Вовчок, VI, 1956, 292); Ліс —
це зайві клопоти. Краще його продати одразу на корені,
щоб не морочить собі голову. Продати поцінно, а
грошики покласти у банк на проценти (Анатолій Шиян, Гроза..,
1956, 195);
// у знач. присудк. сл. Всилу додержались,
поки робота Знову у полі відкрилась; Стало поцінно,
линула голота (Іван Манжура, Тв., 1955, 55).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 7, 1976. — Стор. 461.