ПОДИВ, у, чол.
1. Почуття або стан, викликані
сильним враженням від чого-небудь незвичайного,
несподіваного, незрозумілого і т. ін. Діти.. перебігали рая
у раз з однієї бійниці до другої й голосно, й весело
переказували одно одному свої подиви й враження
(Михайло Старицький, Облога.., 1961, 47); У великих круглих зіницях
кочегара був скоріше подив, ніж страх (Олесь Донченко,
Дочка, 1950, 92);
// Надзвичайне здивування від когось,
чогось, захоплення ким-, чим-небудь. Геніальність
цієї знаменитої, всебічно обдарованої людини
[Т. Г. Шевченка] ще й досі викликає загальний
подив (Петро Колесник, Безсмертний Кобзар, 1964, 30); Вдягла
[мати] ту хустку та така стала, що я аж рота
роззявив з подиву (Юрій Збанацький, Єдина, 1959, 16);
//
Нерозуміння кого-, чого-небудь, сумнів, збентеженість з
якогось приводу. Вони подивилися один на одного майже
з переляком, подивилися очима людей, що їх
несподівана, неждана річ ввела в подив (Наталія Кобринська, Вибр., 1954,
208); Василько, стоячи на лаві, в дитячому чистому
подиві позирав на матір, не розуміючи, що їй болить
(Олесь Гончар, II, 1959, 197).
2. рідко. Огляд. [Федон:] Я не запродав своєї Терпсіхори [статуї]. Я поставив її на подив людський, мов у храмі (Леся Українка, III, 1952, 430).