ПОГЛУМИТИСЯ, млюся, мишся; мн. поглумляться; док.
1. Док. до глумитися. Чіпка був «виродок»... Як же Чіпку прийняти дітям до іграшки?! Хіба, щоб поглумитися... (Панас Мирний, II, 1954, 46); Славко питався за Краньцовського.. Не знати, чи задумував над ним поглумитись, чи боявся стрічі з ним (Лесь Мартович, Тв., 1954, 302); Жінки намагалися дошкульно поглумитись з Катьки (Леонід Смілянський, Зустрічі, 1936, 87); Над Пуголовком Жаба поглумилась: — І в кого ти таке гидкеньке уродилось?.. (Василь Симоненко, Земне тяжіння, 1964, 107).
2. Учинити наругу; наругатися. Тут без числа Турн осліпився, Туди ж в байдак і сам стрибнув, Щоб там з Енея поглумиться. Убить його, мазки напиться (Іван Котляревський, I, 1952, 264); Дійшла чутка, що поглумилися [хулігани] над могилами (Віталій Логвиненко, Давні рани, 1961, 34).