ПОГОМОНІ́ТИ, ню, ниш, док. Гомоніти якийсь час. Погомонівши там з судящими [судовиками] довгенько, вийшов до Ївги губернатор (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 288); — Ну, годі вже вам, хлопці. Далебі, як півні, зчепилися. Не те, щоб погомоніти тихо-мирно... (Андрій Головко, II, 1957, 419); Юрба ще трохи погомоніла, потопталась і.. стала поволі розходитися (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 180).