ПОГУБЛЯТИ, яю, яєш, недок., рідко, ПОГУБИТИ, гублю, губиш; мн. погублять; док., перех.
1. тільки
док. Загубити, згубити, втратити все або багато
чого-небудь. Стиснула міцно дійницю — та за нею... Дух
з мене випирає, капці погубила, та от-от дожену
(Михайло Коцюбинський, I, 1955, 263); — Вже багато [бійців] їдуть
без пілоток: погубили сонні (Олесь Гончар, III, 1959, 76);
* Образно. Сріблом підпливає, повіддю вилискує
Полісся під місяцем — береги по далинах погубило (Степан Васильченко,
I, 1959, 228);
// Ненароком випустити що-небудь;
упустити. З-за верби вийшов Микола, і всі дівчата, наче
сполохані птиці, знялися й побігли, аж калину
погубили по траві (Нечуй-Левицький, II, 1956, 173);
// Перестати
бачити, спостерігати кого-, що-небудь. Діти, погубивши
матерів, пищать (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 14); Усі [пастухи]
пильно стежили за тим, щоб не погубити в кущах
потомлених ягнят (Володимир Гжицький, Опришки, 1962, 23).
♦ Як (мов, наче, неначе і т. ін.) погубив (погубила
і т. ін.) що — хто-небудь має розпачливий, сумний
вигляд. Коли дощ або робота пильна не дасть нам
побачитись, то журби не обберешся; ходиш, як курчат
погубила (Панас Мирний, I, 1954, 82); Він сумно дивився,
вона ж наче усі шляхи погубила, тільки усе до його
ближче горнулася (Марко Вовчок, I, 1955, 205).
2. тільки док. Частково або повністю втратити
які-небудь фізичні особливості, моральні якості і т. ін.
Здоров'я маємо — не дбаємо, а погубивши — плачемо
(Українські народні прислів'я та приказки, 1955, 144); — Жди від Грицька
звичайності — діждешся! Він уже і звичаї людські через
свою пиху погубив, — промовила, зітхнувши, Пріська
(Панас Мирний, III, 1954, 14);
// Позбутися чого-небудь.
Розступись, вода, — в тобі я Погублю все горе... (Левко Боровиковський,
Тв., 1957, 56); Погубивши рештки хмелю
[протверезившись], ми сиділи бадьорі й схвильовані (Юрій Яновський,
II, 1958, 79).
♦ Погубити дні (тижні і т. ін.) — збитися в
підрахунках Днів, тижнів і т. ін. День ішли, другий, ще ...
А потім погубили дні (Андрій Головко, I, 1957, 122); — Одно
відомо, — знов дід проворкотів понурим гласом, — що
всі ми й доби й тижні погубили в сій клятій тьмі
(Леся Українка, I, 1951, 294); Погубити думки (мову, слова
і т. ін.) — те саме, що Загубити думку (мову, слово
і т. ін.) (див. загубити). — Та й забарився ж ти!
Де ти блукав так довго? Я вже й думки погубила...
(Любов Яновська, I, 1959, 365); — Та ви справді мене зведете
на постіль!... — І присів [генерал], погубивши всю
мову (Павло Грабовський, I, 1959, 173); [Чортик:] А й такі
бувають, що брехати люблять... Ну, мені не збрешуть
і слова погублять (Іван Франко, IX, 1952, 419); Погубити
кінці — забути те, що було попереду. Отець Харитін знов
починав читати, але Онисія Степанівна вже давно
погубила кінці й нічого не розуміла (Нечуй-Левицький, III,
1956, 89); Погубити лік — те саме, що Загубити лік
(див. лік 1). Палажка водила їх од одної церкви до
другої, так що прочани погубили лік церквам (Нечуй-Левицький,
II, 1956, 333); Погубити розум — те саме, що Загубити
розум (див. загубити). Страх вона його любила, Аж
розум ввесь свій погубила, А бачся, не була плоха
(Іван Котляревський, I, 1952, 78).
3. тільки док. Втратити всіх або багатьох, усе або багато чого-небудь, залишитися без когось, чогось. Той, що мертвих, на баяні Загравши, розбудити вмів,.. десь побіля Обояні На лівій [руді] пальці погубив (Леонід Первомайський, II, 1958, 42).
4. Призводити до загибелі, знищувати кого-небудь.
— Будьте ласкави [ласкаві], панове, даруйте ми життє
[мені життя], я вам нічого не винен, — змилуйтеся,
не погубляйте мене! (Іван Франко, VIII, 1952, 166); Розбійник
прийшов, перебрав на себе Іванові сили і будить його,
і чинить суд над ним, якою смертю його погубити
(Казки Буковини. Казки Верховини, 1968, 174); Всі оті Петлюри та
царські генерали, ..здавалось, ішли всією своєю
силою саме на нього, на її сина, намагаючись будь-що
вкоротити віку хлопцеві, в молодості погубити його
своїми страшними дредноутами та аеропланами (Олесь Гончар,
II, 1959, 199);
// Робити кого-небудь нещасливим,
завдавати горя, неприємностей. — Не погубляйте свого
дитяти: дайте мені, бідненькій, ще на світі пожити!
Не розлучайте мене з моїм Василечком (Квітка-Основ'яненко, II,
1956, 58); [Терпилиха:] Наталко, схаменись! Ти
у мене одна, ти кров моя: чи захочу я тебе погубити?
(Іван Котляревський, II, 1953, 18);
// Призводити до повного
занепаду. — Ти, пане полковнику ніженський, і всі, під
його рукою будучи, послухайте мого голосу, не
погубляйте отчизни (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 154);
//
Даремно, марно витрачати, переводити (сили, здоров'я,
життя і т. ін.); зовсім занедбувати, псувати що-небудь.
— За що ж свої молодії Ти літа погубиш За
калікою?.. (Тарас Шевченко, II, 1963, 342); Сіла дочка край
куточка, Сльози проливає. Стала мати серед хати,
Рученьки ламає: — Втопила-сь ти мене, донько, В холодную
воду: Погубила здоров'ячко І милую вроду!.. (Степан Руданський,
Тв., 1959, 56);
// Морально опускатися, втрачаючи
свою честь і гордість. — Ні, таточку, ні, мій сизий
голубчику! не погубила себе твоя дочка і не погубить
(Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 60).
♦ Погубити душу, заст. — учинити який-небудь
злочин або щось таке, що є порушенням
релігійно-етичних норм. Я так її, я так люблю Мою Україну убогу,
Що проклену [прокляну] свягого бога, За неї душу
погублю! (Тарас Шевченко, II, 1963, 42).
5. перен., рідко. Призводити до провалу. Вони [свідки] мають бути суддями, що погубляють винуватця, виправдують неповинного й присуджують права кривдному (Лесь Мартович, Тв., 1954, 379); Цим своїм вчинком [приходом до замісника] він трохи не погубив усієї справи, бо зам схопився, як з будяків, і так розкричався, що годі було його вгамувати (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 148).