ПОГУКАТИ, аю, аєш, док.
1. перех. і без додатка.
Голосно вимовити, виголосити які-небудь слова,
звуки. — Прісько, що ти там робиш?.. — погукала вдруге
наймичка (Любов Яновська, I, 1959, 292); Погукає
[начальник] з кабінету: — Заправляйсь, усе промаж! (Степан Олійник,
Вибр., 1959, 200);
// також на кого. Голосно
покликати кого-небудь. [Захарко:] Погукай на жінку,
може, вернеться (Марко Кропивницький, II, 1958, 177); Огиренко Ілька
погукав надворі, але він не відкликався (Андрій Головко, II,
1957, 147);
// Звернутися до кого-небудь, намагаючись
привернути увагу. Коли я через кілька хвилин так
само тихо погукав її, вона [Ромка] не відповіла
(Леонід Смілянський, Сашко, 1957, 197);
// також неперех., з інфін.,
із спол. Голосним викрикуванням запросити,
закликати кого-небудь кудись. Так виразно пам'ятає Лукія,
як погукали її тоді: — Приходьте в рай! — А «рай»
у степовика — це коли дитина в хаті народиться
(Олесь Гончар, Тронка, 1963, 96); Погукала мати вечеряти
(Андрій Головко, II, 1957, 423).
2. перех. і без додатка. Гукати якийсь час. — Ніхто нас не зачепить... От погукають [повсталі маси] трохи та й розійдуться (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 169); [Храпко:] Що ж вони вас шукали? [Печариця:] Погукали трохи, та й угамувалися (Панас Мирний, V, 1955, 162).
3. неперех., на кого, розм. Голосно вилаяти кого-небудь, накричати на когось. — Поспитайся.. Петренчихи, на кого твоя старша дочка скидається! — погукала я на Дорошенчиху. — Поспитайся мене, що вона про тебе казала!.. (Любов Яновська, I, 1959, 88).