Словник української мови

ПОКАЯ́ННИЙ, а, е. Який містить у собі покаяння; сповнений каяття. Панич читав, читав і читав святу книжку. З покаянних канонів він перейшов до хвалебних акафістів (Агатангел Кримський, Вибр., 1965, 418); Я обіцяв конче щось дати для одної з перших трьох книжок журналу — і, звичайно, нічого не дав. Доведеться писати покаянного листа (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 391);
//  Який виражає або свідчить про покаяння, каяття. [Річард:] Та невже він дума, що я просив би вибачення в нього? [Джонатан:] Він покаянних слів не зажадає (Леся Українка, III, 1952, 105);
//  Перейнятий покаянням, каяттям. Покаянний грішник; Немає двох Шевченків: незламного і покаянного. Є один Шевченко — борець до кінця (Слово про Кобзаря, 1961, 102).