ПОКА́ШЛЮВАТИ, юю, юєш, недок. Кашляти
потроху або час від часу. Тремтячи з холоду та все
покашлюючи, він накинув на себе старий, споловілий на
плечах мундир (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 434); Він починає
нидіти, покашлювати, і в нього розвиваються сухоти
(Ольга Кобилянська, II, 1956, 302); — Як же там на заводах у вас
тепер? — ..заговорив Данько до продзагонця. — Трудно,
товаришу, — відповів той, простуджено покашлюючи
(Олесь Гончар, II, 1959, 160);
// Навмисне неголосно кашляти,
щоб привернути увагу або попередити про що-небудь.
Під дверима покашлював Яків Майборода, даючи цим
знати, що вже б давно пора Марії вийти (Василь Кучер,
Чорноморці, 1956, 282);
// Кашляти, перебуваючи у стані
збудження, нервування, нерішучості і т. ін. Коли
скрута розкривала перед ним свої тривожні обрії, він мав
звичку покашлювати (Натан Рибак, Переяславська Рада, 1948,
280); Біля потяга заметушилися, захвилювались..
Чоловіки без потреби голосно покашлювали, підкручували
вуса, зиркали в той бік (Володимир Бабляк, Вишневий сад, 1960, 13).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 7, 1976. — Стор. 18.