ПОКЛІ́Н, ПОКЛОН, лону, чол.
1. Нахиляння голови
або верхньої частини тулуба (на знак вітання, поваги,
подяки, під час молитви і т. ін.). Надя, сидячи на
балконі, здалека могла бачити свого залицяльника й
привітно осміхатися на його увічливі поклони (Агатангел Кримський,
Вибр., 1965, 337); Амангельди підвівся йому назустріч,
відповів на поклон (Олекса Десняк, II, 1955, 69).
♦ Віддавати (віддати) поклін див. віддавати; Земний
(доземний) поклін — те саме, що Земний уклін (див.
земний). Злізла [Мотря] з печі, впала навколішки перед
образом та тихо й чуло молилася, б'ючи земні поклони
(Панас Мирний, I, 1949, 411); Які чуття із мрій напівзабутих
Плачем вставали в синій далі гін, Коли земний віддаючи
поклін, Вони торкались рук його закутих! (Андрій Малишко,
Книга.., 1954, 86); Лимариха стала навколішки перед
образами і.. почала хреститись і класти доземні поклони
(Спиридон Добровольський, Очаківський розмир, 1965, 27); Класти поклони
(поклін) див. класти; Низький поклін див. низький;
Поясний поклін — нахиляння верхньої частини тулуба,
при якому простягнута рука торкається землі.
Побачивши гостя, матушка зразу ж здригнулася всередині
і по-чернечи віддала поясний поклін (Михайло Стельмах, I, 1962,
638).
2. Вітання, найкращі побажання, які передають кому-небудь у листі або через когось; привіт. Міцно і щиро стискаю Вашу руку. Вашій мамі низенький поклін від мене (Леся Українка, V, 1956, 394); [Шахтар:] Прощай, Кузьма.. Пітерцям від нас поклін (Олександр Корнійчук, I, 1955, 157); Сестра восени пішла додому на Полтавщину, а він, передавши нею поклони матері та злиденний свій заробіток,.. зостався ще на одну весну в степах (Олесь Гончар, II, 1959, 29).
3. заст., розм. Принижене прохання. — Та я ж
осе до нашого пана з поклоном. Будь ласка, паночку,
зарятуйте... Дайте капельок (Панас Мирний, IV, 1955,
379).
Іти (піти, їхати, поїхати і т. ін.) з поклоном (на
поклін) до кого: а) виявляти своїм приходом відданість,
покірність і т. ін. кому-небудь. Умившись і трохи
прибравшись, вони пішли на поклін до митрополита
(Нечуй-Левицький, I, 1956, 336); б) звертатися до кого-небудь
з приниженим, покірним проханням. Венера тілько що
уздріла, Що вже Троянці на човнах, К Нептуну на
поклон побігла, Щоб не втопив їх у волнах [хвилях]
(Іван Котляревський, I, 1952, 109); — Знаю: наріжуть землі, не піду
з поклоном до того ж Гмирі чи Шумила, — виори, будь
ласка, хоч з половини. Сам собі хазяїн! (Андрій Головко, II,
1957, 536).
4. розм. Вітання з подарунком. А він їй поклін дає, коня вороного, вона йому поклін дає, хусточку шовкову (Павло Чубинський, V, 1874, 324); — Що ж, тіточко, як великому панові доведеться, що йому на поклон понести? (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 282).