в означеннях
Тлумачення, значення слова «покотити»:

ПОКОТИТИ, очу, отиш, док.

1. перех. Штовхаючи якийсь округлий предмет, примусити його котитися у певному напрямі; почати котити. Явдоха й узяла з чужої коробки паляницю, стала на сход [схід] сонця, тричі перехрестилась та й покотила паляницю навпаки сонця (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 11); Дівчина покотила до хати гарбуза, він покотив другого (Юрій Мушкетик, День.., 1967, 22); * У Порівн. Щось глухо застугоніло, ніби покотили з гори пусту бочку (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 274);
//  Примусити рухатися що-небудь, що має колеса. Батіжок свиснув, конячка натяглася і покотила візок (Нечуй-Левицький, I, 1956, 91); Решетняк знов напружився, попхав, покотив в товаришами гармату далі (Олесь Гончар, Людина.., 1960, 157);
//  Штовхнувши, вдаривши, звалити з ніг. Як тріснув [баран] рогами, — Так старого [вовка] й покотив Догори ногами! (Степан Руданський, Тв., 1959, 281);
//  перен., розм. Примусити відступити, швидко погнати (вороже військо і т. ін.). Кінний полк червоних із-за горба вихором налетів, порвав їх цеп, заплутав і степом покотив. Далі, далі... (Андрій Головко, I, 1957, 103); — Покотили Денікіна в море! — Розстріляли в тайзі Колчака! (Іван Гончаренко, Вибр., 1959, 96).
І (й) гори покотити — справитися з найважчою роботою, найважчим завданням. [Один голос:] Коли б то Йван схаменувся Та з Дону вернувся! Я б ні об чім не тужила Й гори б покотила! (Українські поети-романтики.., 1968, 450); — Чую, — засміялася весело мати, — чую та оце й думаю, що за такими синами та й гори покотити! (Андрій Головко, II, 1957, 289).

2. неперех., розм. Почати рухатися (про засоби пересування). Карета покотила в панський двір (Нечуй-Левицький, II, 1956, 195); Поїзд свиснув і покотив далі, везучи резерви на південь (Василь Кучер, Голод, 1961, 320); Автобус, випустивши клубок ядучого диму, повільно почав розвертатися — покотив з площі на вулицю (Анатолій Дімаров, Ідол, 1961, 274);
//  Поїхати, відправитися куди-небудь на чомусь. Сказавши, аромат пустила [Венера], Васильки, м'яту і амбре, На хмарі в Пафос покотила (Іван Котляревський, I, 1952, 212); Становий.. попрощався з Чіпкою.., сів на обивательські коні, покотив з Пісок (Панас Мирний, II, 1954, 268); Мотоцикл рвонув, і Шурка покотив (Юрій Смолич, Світанок.., 1953, 672);
//  Піти, побігти куди-небудь; помчати. Діти.. знялися з місця і покотили вулицею (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 131).

3. перех., розм. Повезти кого-небудь на чомусь. Покотити дитину в колясці.

4. перех. Почати пересувати, переміщати що-небудь (про течію, вітер і т. ін.). На край світа Билину море покотило Та й кинуло на чужині (Тарас Шевченко, II, 1963, 233); Тумани покотив Вітер в ранок молодий (Павло Усенко, Вибр., 1948, 37); Осінь роздягне посадки,.. завійниця покотить мряку полями (Олесь Гончар, Тронка, 1963, 215);
//  Почати поширювати у просторі (звуки, запахи і т. ін.).  * Образно. Далеко десь раптом постріл розлігся, й луна покотила його по байраках та горах (Михайло Старицький, Облога.., 1961, 8);
//  перен., розм. Почати поширювати, розголошувати (чутки, вісті і т. ін.). Хтось натякнув на Кузьму, і громада вже підхопила, покотила по всьому вигону його неславу, закидала грязюкою його опорочене ім'я (Любов Яновська, I, 1959, 304).

5. неперех., розм. Те саме, що покотитися 5. Маленька річечка, що так тихенько йшла, Заклекотіла, заревла І через греблю покотила (Євген Гребінка, I, 1957, 70); Все те [їжа] збудило у Власова смак, аж слина в його покотила (Панас Мирний, IV, 1955, 130).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 7, . — Стор. 39.

Коментарі (0)