Словник української мови

ПОКРІПА́ЧЕНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до покріпачити. На Україні в XV—XVI ст. були дворища, що безпосередньо залежали від землевласників.., населення, їх було покріпачене і не мало права переселятися з одного місця на інше (Народна творчість та етнографія, 1, 1965, 66);
//  у знач. прикм. Він [вірш «Вьоска» Я. Купали] схожий на пісні нашого великого Шевченка, на ті найсумніші картини його, де він з болем і гнівом змальовує українське покріпачене село (Терень Масенко, Життя.., 1960, 17); Тяжке і безрадісне було життя покріпаченої жінки (Колгоспник України, 11, 1957, 16);
//  у знач. ім. покріпачені, них, мн. Люди, яких покріпачили; кріпаки. У двірській він мимоволі був свідком багатьох кривд, горя і того страшного життя, що випадає на долю покріпачених (Панас Кочура, Золота грамота, 1960, 33).