Словник української мови

ПОКУ́ТНІЙ, я, є. Який знаходиться на покутті чи біля покуття. Як у хату увійшла, припала [Катря] на лаві, схилившись на покутнє віконечко (Марко Вовчок, I, 1955, 218); Бараболя.. спішить до своєї невеличкої кімнати, підіймає з покутнього косинця образ святої Ганни і дістає з-під нього кілька списаних цифрами аркушів (Михайло Стельмах, II, 1962, 279);
//  Признач. для покуття. Покутній вінок;
//  Який здійснюється, відбувається і т. ін. на покутті. На однім крилі [стола] й на другім розмова ішла тихше; а все ж на веселих обличчях гостей можна було помітити, що покутня радість крайком зачепила й їх (Панас Мирний, II, 1954, 277);  * Образно. Зачинилось в Україні Покутне віконце, Заховалось під землею Українське сонце. Умер кобзар! (Пісні та романси українських поетів.., II, 1956, 136).