ПОКУ́ТНИЙ, а, е. Стос. до покути. [Д. Жуан:]
Живу, немов якась душа покутна, Серед людей чужих
або й ворожих (Леся Українка, III, 1952, 396);
// Пройнятий
каяттям. Гапка, виливши на Цвяхову голову повний ..
ківш проклять.., впала в дуже покутний настрій (Іван Франко,
VII, 1951, 35).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 7, 1976. — Стор. 57.