Словник української мови

ПОЛІЦА́Й, я, чол. У дореволюційній Росії та в деяких капіталістичних країнах — особа, що служить у поліції, нижчий чин поліції. На гору виходить, крадучись, поліцай, оглядається, зазирає в кущі (Степан Васильченко, III, 1960, 267); Шумно дрібочучи по булижнику шинами, пробіг екіпаж із стурбованим справником. За ним по тротуару ..підтюпцем бігли зопрілі поліцаї (Петро Панч, I, 1956, 62); Капіталістам тут же [в колонії] рай: англієць п'яний он танцює, в долоні плеще поліцай (Павло Тичина, II, 1957, 270);
//  Під час Великої Вітчизняної війни — особа, завербована з місцевого населення тимчасово окупованих фашистами районів на службу в поліції. З кущів почали вилазити .. поліцаї (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 537); Довкола були .. поліцаї. Вони могли кожну хвилину знищити Скибу (Семен Журахович, Дорога.., 1948, 49).