ПОЛІ́ЦІЯ, ї, жін.
1. У дореволюційній Росії і в
капіталістичних країнах — система особливих органів
державного управління для охорони безпеки існуючого
ладу і встановленого порядку. Ну, що тут довго: він
тайни її агент. Служить в поліції (Михайло Коцюбинський, II, 1955,
242); Йосиф готує відповіді на питання, які можуть
йому ставитися в комісаріаті поліції (Ірина Вільде, Сестри..,
1958, 116); За всесвітню Республіку Рад, за планету без
танко-гармат! Ми розіб'єм катів апарат, розітрем
і поліцію, й трон, і в невпинному реві гармат зникнуть
папа, і пан, і барон (Володимир Сосюра, I, 1957, 496);
// Під час
Великої Вітчизняної війни — система таких органів
управління в тимчасово окупованих фашистами районах.
Начальником поліції він став з першого ж дня
фашистської навали і з першого ж дня почав наганяти жах на
весь район (Олександр Довженко, I, 1958, 297);
// розм. Будинок,
приміщення, де розміщені такі органи. Валка простувала
горою до поліції (Панас Мирний, I, 1954, 261); Він [війт] побіг
здуру в поліцію скаржитись на село комендантові, але
поліцію вже вартували Зеленюкові та Паращині легіні
з мадярськими карабінами (Петро Козланюк, Весн. шум, 1952,
49).
2. збірн. Особи, які служать у таких органах; поліцаї. У Києві було багато обисків [обшуків] та арештів, поліція забралась навіть в самий університет і там обшукала лабораторію і навіть кабінет одного професора (Леся Українка, V, 1956, 185); Степан Васильович прокидається і.. зіскакує з ліжка: хтось міцно тарабанить у двері. «Невже поліція? Невже провал?» (Михайло Стельмах, I, 1962, 438); За одну мить майдан опустів, залишились тільки староста з поліцією (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 413).