ПОЛОНЕ́НИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до полонити. З'являються переможці елліни, що женуть списами поперед себе, мов отару, гурти вже полонених і пов'язаних у стяж троянців і троянок (Леся Українка, II, 1951, 324); Військо австрійське панічно залишило поле бою і лише завдячуючи Кутузову не було винищене й полонене Наполеоном (Панас Кочура, Золота грамота, 1960, 364); Інженер Лагунський, високий і тонкий, полонений якимись думками, стояв коло вікна й замислено.. дивився згори на береги, на скелі, на Дніпро (Гордій Коцюба, Нові береги, 1959, 32); Його душа, полонена блиском тих чарівних картин, не могла від них відірватися (Іван Франко, V, 1951, 14).
2. у знач. прикм. Взятий у полон; який перебуває
у полоні. Полонені австрійці рубали в лісі дуби під
наглядом стражників (Олесь Донченко, III, 1956, 123);
// у знач.
ім. полонений, ного, чол. Той, кого взято в полон (у 1
знач.). Якось у наметі В солдатськім кашкеті З'явивсь
полонений із рідного краю (Платон Воронько, Три покоління,
1950, 22); Коло самого бліндажа Туманов настиг партію
полонених. Їх провадили в тил (Петро Панч, I, 1956, 146).