ПОЛО́ВЦІ, ів, мн. (одн. половець, вця, чол.; половчанка, и, жін.). Тюркський кочовий народ, який в XI-XIII ст. населяв степи між Дунаєм і Волгою, включаючи Крим і басейн Дону та Сіверського Дінця. Київ не раз грабували й палили печеніги і половці (Петро Панч, В дорозі, 1959, 264); Десь на горі спалахнув вогонь.. Це означало сполох, так часто робили, коли до Києва наближались половці (Антон Хижняк, Д. Галицький, 1958, 54); * У порівняннях. Всю весну й літо в рейдах, кочує [Махно], як половець, ніколи не знав сам, де ночуватиме, куди сягне завтра й позавтра (Олесь Гончар, Таврія.., 1957, 621).