Словник української мови

ПОЛИ́ШЕНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до полишити. Ряди стоптаних капцанів, полишених біля порога, насичали повітря їдким запахом поту (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 130); Жалюгідні плоти, за які билися між собою.. шведські вояки, полишені королем напризволяще (Іван І. Волошин, Місячне срібло, 1961, 361); Полишені без воєводи, татари загелготіли і, розуміючи, що не вирватись їм з пастки, не забарилися скласти зброю (Натан Рибак, Переяславська Рада, 1953, 186); Мистецтво — душа народу. І твори, полишені поколіннями предків, сприймаються як величний перегук віків (Літературна Україна, 9.II 1965, 2);
//  у знач. прикм. В чужім полі і без серпа, не маю чим жати; хіба стану полишені колоски збирати (Уляна Кравченко, Вибр., 1958, 43);
//  полишено, безос. присудк. сл. Я ревів з жалю, що мене полишено (Ольга Кобилянська, III, 1956, 426).