в означеннях
Тлумачення, значення слова «поникати»:

ПОНИКАТИ 1, аю, аєш, док. Никати якийсь час. Вернувся [Вітя] до двору, походив, поникав; зайшов у пасіку, ліг горілиць на траві (Степан Васильченко, II, 1959, 182).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 7, . — Стор. 161.

Коментарі (0)

ПОНИКАТИ 2, аю, аєш, недок., ПОНИКНУТИ, ну, неш; мин. ч. поник, ла, ло і поникнув, нула, ло, док.

1. Схилятися, пригинатися. Увійшла бабуся старесенька-старесенька, — аж до землі поникає.. та вся-усенька зморщена; тільки її очі чорні іще живуть і ясніють (Марко Вовчок, I, 1955, 122); Ольга Дмитрівна закам'яніло поникла над чоловіком, певне не вірячи в те, що він іде від неї назавжди (Юрій Збанацький, Між.. людьми, 1955, 62);
//  чим, у сполуч. із сл. голова, чоло, уроч. Схиляти донизу. Злегка чолом поникаючи, коротко мовить Дідона: «Тевкри, одкиньте турботу і страху в серцях не тримайте» (Микола Зеров, Вибр., 1966, 237); Молода жінка не витримала. Поникла головою, зайшлася в мовчазному риданні (Павло Загребельний, Шепіт, 1960, 149);  * Образно. В боях упертих перед білим гадом із них [комісарів] ніхто не поникав чолом (Володимир Сосюра, I, 1957, 483);
//  Полягати (про траву, злакові і т. ін.). Поникла трава.

2. Опускатися донизу; обвисати. Він був без кашкета, похмурий, його рівні широкі плечі якось поникли, постать зігнулася, руки гойдались, мов прив'язані (Павло Автомонов, Коли розлучаються двоє, 1959, 92); Уражені [хворобою] рослини в'януть. Спочатку жовкне і поникає верхівка, потім уся рослина поступово буріс (Захист рослин.., 1952, 359); Над Кам'янцем спливало обідне сонце, і віти з верб поникли, дрімаючи від спеки (Іван Ле, Наливайко, 1957, 163);
//  Опускатися, лягати на що-небудь. На тачанці поник розрубаною головою на кулемет коваль Максим (Юрій Яновський, II, 1958, 240);  * Образно. [Русалка Польова:] Потім поникне краса моя бідная, ляже додолу сама... (Леся Українка, III, 1952, 233);
//  Падати вниз. Порожнечу темноти хапав я.. сам же в глиб поникнув (Павло Тичина, II, 1957, 105);
//  у що, перен. Переходити до якого-небудь стану. Поникнути у задуму.

3. Втрачати силу, енергію, жвавість, бадьорість. Припала Наталка до Уляни, Василевої сестри, і поникла, втративши на мить всю силу (Олександр Довженко, I, 1958, 91); Його [зерно] ростив на фермі робітник, Не знав числа важким своїм турботам, І все віддав із кров'ю, слізьми, потом, За центи, й сам — від голоду поник (Андрій Малишко, Звенигора, 1959, 225); Дивись, під тобою і кінь щось поник... (Пісні та романси українських поетів.., II, 1950, 13);
//  Ставати пригніченим, підупадати настроєм. Почувши про те, що секретар збирає всіх цих людей, я зовсім попик (Юрій Збанацький, Малий, дзвін, 1958, 160); Завжди легко вразливий, він раптом поникнув і мовчки відійшов до вікна (Олександр Довженко, I, 1958, 467);
//  перен. Втрачати барвистість, яскравість, набувати похмурого вигляду. Поникли береги осінні, Дерева гаснуть, мов свічки (Максим Рильський, III, 1961, 197); Трояндовий пливе молодик... Невідомі поникли сади і огні над посьолком [селищем] робочим... (Володимир Сосюра, I, 1957, 98);
//  перен. Втрачати силу свого вияву; слабшати. Вогонь почав поволі пригасати; десь в однім місці, на сухій гіллячці зможеться, лизне жвавіше — а потім жовкне, золотіє, поникає (Гнат Хоткевич, II, 1960, 27); Перед світом-весною Поникає зима (Максим Рильський, II, 1960, 222).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 7, . — Стор. 161.

Коментарі (0)