ПООБІЦЯ́ТИ, яю, яєш, док., перех., з інфін. або
спол. що і без додатка. Дати обіцянку кому-небудь
зробити щось або дати що-небудь. Пообіцяти одному,
а дати другому — це не личить (Панас Мирний, V, 1955,
412); Нарешті Катруся якось втихомирилася та й
пообіцяла прийти на вечорниці (Наталія Кобринська, Вибр., 1954,
135); Вже кілька днів, як дідусь пообіцяв мені, що візьме
з собою в ліс по тички (Михайло Томчаній, Готель.., 1960, 66);
Бенедикт пообіцяв двадцять гривень тому, хто знайде
або викаже Людомира (Антон Хижняк, Д. Галицький, 1958,
124);
// Запевнити когось у здійсненні чого-небудь;
висловити передбачення про здійснення чогось. — Від
чого помер мій тато? — поцікавився Геннадій. — Зараз
проясниться! — пообіцяла жінка неприязно (Іван І. Волошин,
Місячне срібло, 1961, 119); — А я, може, їх [внуків] і не
дочекаюся. — Дочекаєшся! — пообіцяв батько
(Михайло Стельмах, II, 1962, 345);
// Висловити погрозу. — До
командира веди, бо так гранатою і торохну, — пообіцяв
Чумаченко (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 312); Келембет спробував
запитати його про стан здоров'я — Мехтодій Мехтодійович
послав його к чорту й пообіцяв послати ще далі
(Юрій Яновський, II, 1954, 102).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 7, 1976. — Стор. 170.