Словник української мови

ПООБІЦЯ́ТИ, яю, яєш, док., перех., з інфін. або спол. що і без додатка. Дати обіцянку кому-небудь зробити щось або дати що-небудь. Пообіцяти одному, а дати другому — це не личить (Панас Мирний, V, 1955, 412); Нарешті Катруся якось втихомирилася та й пообіцяла прийти на вечорниці (Наталія Кобринська, Вибр., 1954, 135); Вже кілька днів, як дідусь пообіцяв мені, що візьме з собою в ліс по тички (Михайло Томчаній, Готель.., 1960, 66); Бенедикт пообіцяв двадцять гривень тому, хто знайде або викаже Людомира (Антон Хижняк, Д. Галицький, 1958, 124);
//  Запевнити когось у здійсненні чого-небудь; висловити передбачення про здійснення чогось. — Від чого помер мій тато? — поцікавився Геннадій. — Зараз проясниться! — пообіцяла жінка неприязно (Іван І. Волошин, Місячне срібло, 1961, 119); — А я, може, їх [внуків] і не дочекаюся. — Дочекаєшся! — пообіцяв батько (Михайло Стельмах, II, 1962, 345);
//  Висловити погрозу. — До командира веди, бо так гранатою і торохну, — пообіцяв Чумаченко (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 312); Келембет спробував запитати його про стан здоров'я — Мехтодій Мехтодійович послав його к чорту й пообіцяв послати ще далі (Юрій Яновський, II, 1954, 102).