ПОПАСАТИ, аю, акт і рідко ПОПАСУВАТИ, ую, уєш, розм.
1. перех. і без додатка. Те саме, що пасти.
Подорож у ті часи відбувалась возом, треба було їхати
цілу довгу днину, попасати (Ольга Кобилянська, III, 1956, 555);
До вечора чекали [козаки] в .. переліску, попасуючи
розсідланих коней (Іван Ле, Побратими, 1954, 41); Корови
стояли у стійлах під очеретяним дахом, їх попасали в полі
(Василь Кучер, Трудна любов, 1960, 89); Коли треба, попасав
нашу сиву таранкувату від старості кобилу; через неї
не раз мене брала на глузи пастушня (Михайло Стельмах,
Гуси-лебеді.., 1964, 30).
♦ Очима попасати — час від часу, іноді дивитися
на кого-, що-небудь, спостерігати за кимсь, чимсь.
Я часто вже крізь тин очима попасав, Який чудовий
плід там .. скрізь понависав (Іван Франко, XIII, 1954, 377).
2. неперех. Те саме, що пастися. — Ти ж траву
толочиш, а не попасаєш, — не співав, а сердитим джмелем
гудів Андрій (Іван І. Волошин, Дні.., 1958, 84);
// перен., на чому.
Мати дарову користь з чого-небудь; наживатися.
[Бовт:] Скинемо, скинемо, кумо начальничко! Годі
йому попасати на громадськім хлібу! (Іван Франко, IX, 1952,
393);
// перен., розм. Перебуваючи де-небудь, нічого
не робити, гайнувати час. [Олексій:] То це ми
отут, у цій халупі, цілі сутки попасатимем? [Микита:]
Менш не можна (Марко Кропивницький, V, 1959, 507); — Менший
і досі в нижчих класах, бо все попасає в класах; вигнався
аж до неба, а дурний, як треба, — не хоче вчитись!
(Нечуй-Левицький, I, 1956, 127).