ПОПРОЩА́ТИСЯ, аюся, аєшся, док.
1. з ким і без
додатка. Розлучаючись, обмінятися узвичаєними
словами вітання. Потиснути руку один одному тощо.
Гості попрощались, порозходились (Михайло Коцюбинський, I, 1955,
47); На другий день ще до світа устала [Христя],
зібралася, попрощалася з матір'ю — і пішла (Панас Мирний, III,
1954, 114); Кобза з Остапом, помолившись богу,
попрощались із своїми кревними і потягли з сіромами у гай
(Олекса Стороженко, I, 1957, 364); Ми попрощалися з ним,
потиснувши йому руку (Юрій Яновський, II, 1958, 86); * Образно.
Попрощалось ясне сонце З чорною землею. Виступає
круглий місяць З сестрою зорею (Тарас Шевченко, II, 1963, 44);
// Востаннє поцілувати небіжчика, віддати йому останню
тану перед похованням. Корогви принесли — ховать
дитину. Пішов і я, прослухав панахиду, попрощавсь
з хресником... (Панас Мирний, I, 1955, 334);
// з чим, перен.
Залишити щось падовго або назавжди, розлучитися з
чим-небудь. Попрощалася Ганя з своїм рідним селом,
зеленим яром, ставом, розпрощувалася [прощалася],
плачучи (Нечуй-Левицький, I, 1956, 156); Якось літньою порою,
В надвечірній тихий час, Попрощався я з Москвою І
поїхав на Донбас (Микола Упеник, Про Донбас, 1950, 3);
// з
ким—чим, перен. Назавжди втратити кого-, що-небудь. Бути
не може, щоб не пронюхано, хто там був, про що
балакано!.. і тоді... прощай, Макаре Івановичу!..
Попрощайся з посадою, з родиною і в двадцять чотири
години... Ото вклепався, ото вскочив!.. (Михайло Коцюбинський, I, 1955,
165); Як я глянув в те безодне море — Попрощався із
своїм спокоєм (Панас Мирний, V, 1955, 368).
Попрощатися з життям (із світом) — померти,
загинути. [Чоловік:] Ти знаєш, як у нас при війську?
З життям мені прийдеться попрощатись, коли
зламаю звичай (Леся Українка, II, 1951, 485); Не довелося йому
спочити за життя на тій [коло Канева] горі: 26
лютого.. 1861 Тарас Григорович попрощався в Петербурзі
з світом на 47 року свого життя (Панас Мирний, V, 1955, 313).
2. за що, заст., діал. Попросити пробачення. — Піди, дочко, одчиняй ворота; батько прийшов, щоб попрощатись за свій гріх (Нечуй-Левицький, II, 1956, 248).