ПО́РУЧНІ, ів, мн. (одн. поручень, чня, чол.). Невисока
огорожа, перев. по краях містка, балкона, бильця на
східцях будинку, вагона і т. ін. Вузькими східцями
з.. поручнями Висоцький швидко піднявся на другий
поверх (Дмитро Ткач, Чррг. завдання, 1951, 31); Два
стрибки — і Льоня біля паровоза. Схопився обома руками
за поручні, підстрибнув, легко підтягнувся і вмить
опинився на тендері (Василь Козаченко, Блискавка, 1962, 178);
Вона вийшла на висячий ґанок, поручні якого зручно
лежали на точених балясинках (Михайло Стельмах, I, 1962, 150);
В блискучому, наскрізь промоклому «непромокальному»
пальті й кашкеті стояв Вутаков на містку, міцно
вп'явшись руками в поручні (Зінаїда Тулуб, В степу.., 1964, 394);
// Бічні опори крісла, канапи і т. ін. Юник,
прихилившись на м'які поручні канапи, куняв (Олесь Досвітній, Вибр.,
1959, 230); Руки єпископа чіпко тримались за поручні
крісла (Семен Скляренко, Карпати, II, 1954, 66); Коли ми встали
вранці і вибігли погрітися на сонці, Іван уже показував
один дубовий поручень з головою лева з якогось крісла,
книжку, дуже дрібно надруковану, і круглі рамці з
карткою заможної пані (Петро Панч, На калиновім мості, 1965,
33).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 7, 1976. — Стор. 297.