Словник української мови

ПО́РУЧНІ, ів, мн. (одн. поручень, чня, чол.). Невисока огорожа, перев. по краях містка, балкона, бильця на східцях будинку, вагона і т. ін. Вузькими східцями з.. поручнями Висоцький швидко піднявся на другий поверх (Дмитро Ткач, Чррг. завдання, 1951, 31); Два стрибки — і Льоня біля паровоза. Схопився обома руками за поручні, підстрибнув, легко підтягнувся і вмить опинився на тендері (Василь Козаченко, Блискавка, 1962, 178); Вона вийшла на висячий ґанок, поручні якого зручно лежали на точених балясинках (Михайло Стельмах, I, 1962, 150); В блискучому, наскрізь промоклому «непромокальному» пальті й кашкеті стояв Вутаков на містку, міцно вп'явшись руками в поручні (Зінаїда Тулуб, В степу.., 1964, 394);
//  Бічні опори крісла, канапи і т. ін. Юник, прихилившись на м'які поручні канапи, куняв (Олесь Досвітній, Вибр., 1959, 230); Руки єпископа чіпко тримались за поручні крісла (Семен Скляренко, Карпати, II, 1954, 66); Коли ми встали вранці і вибігли погрітися на сонці, Іван уже показував один дубовий поручень з головою лева з якогось крісла, книжку, дуже дрібно надруковану, і круглі рамці з карткою заможної пані (Петро Панч, На калиновім мості, 1965, 33).