ПОШАРИТИ, рю, риш. Док. до шарити. Вломив [Кирило] хліба — чого ж би до хліба? Заглянув у мисник, пересунув горщичок, пошарив на лаві — нема нічого (Архип Тесленко, З книги життя, 1949, 29); Інспектор скоренько пошарив у столі між паперами й витяг звідтіль якогось листа (Степан Васильченко, I, 1959, 139); Військком пошарив по столу руками і, знайшовши якийсь папірець, пробіг його очима (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 196); Я кручусь по хаті, пошарила по всіх усюдах, нехай уже мене бог простить, заглянула й за образи — нема [ложки]? (Нечуй-Левицький, III, 1956, 264).