ПОШКРЯ́БАТИ, аю, аєш, перех. і без додатка, док.
1. Шкрябати якийсь час. Балабуха розсердився, встав із стільця, пішов до шафи, смикнув, пошкрябав пальцями двері (Нечуй-Левицький, III, 1956, 242); Парубок з досади пошкрябав за вухом, аж шапка йому злізла на ніс (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 233); — Оце виїде, — сонце підіб'ється, розсіс на стерню, коровчатами пошкрябас ральцем, в одну борону заволоче — роди, боже, як хоч! (Андрій Головко, II, 1957, 50).
2. Подряпати. Стежка, бігла через ліс, і доводилося то низько нагинатися, щоб не пошкрябати обличчя, то зовсім стишувати хід (Віталій Петльований, Хотшіці, 1949, 208).
3. перен. Піти, човгаючи ногами. — Думаєш, синку? Думай, — пристукнула [бабуся] костуром і пошкрябала до брами, звідки гримів духовий оркестр (Петро Панч, II, 1956, 10).