Словник української мови

ПОСМІХО́ВИСЬКО, а, сер. Те саме, що посміховище. [Самарійський пророк:] Не пізнає оселі батька п'яний син бездумний, за те блукає він у тьмі надвірній, за посміховисько стає ворожим дітям (Леся Українка, II, 1951, 133); Навіть ставши загальним посміховиськом, пан обозний не втрачав ані пихи, ані бундючності (Олександр Ільченко, Козадьк. роду.., 1958, 215); Не для того вона.. одружувалася з старішим за себе, щоб ходити по селу, як жебрачка, та бути посміховиськом (Степан Чорнобривець, Пісні.., 1958, 42); — Не я тобі казав, що ці вікна боком будуть нам вилазити? Дожився до посміховиська, доживешся отак і до червоного півня! Багатіти теж треба з толком (Михайло Стельмах, I, 1962, 107).
 На посміховисько [людям (людське, загальне)] — те саме, що На посміх [людям] (див. посміх). Мусій.. зв'язався з тією клятою бабою, наче присох біля її розгородженого двору, та коли б ще біля плотницького діла, а то казна-що — ходить у фартусі людям на посміховисько... (Леонід Первомайський, Материн.. хліб, 1960, 140); — Вакула зав'язав залицяльників у мішку і кинув серед вулиці на глум і посміховисько (Іван Цюпа, Краяни, 1971, 300).